Російська агресія проти України спровокувала наймасштабнішу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової війни. Як заявив Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець під час Саміту світового українства (детальніше про його заяву можна дізнатися на офіційному порталі Офісу Омбудсмана України), з початку війни у 2014 році за межі країни виїхали 8,5 мільйонів громадян. Ця цифра є відображенням глибокої гуманітарної трагедії, яка трансформувалася у довгострокову загрозу для національної безпеки та економічного виживання держави.
За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), понад 5,7 мільйонів українців покинули країну після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Решта — це ті, хто був змушений тікати від першої хвилі окупації Криму та частин Донецької і Луганської областей. Головним чинником, що штовхає людей на виїзд, залишається постійна загроза життю. Щоденні обстріли мирних міст та руйнування критичної інфраструктури змушують родини шукати безпечніші місця. Наприклад, систематичний терор Дніпропетровщини: понад 20 ворожих атак за добу забрали життя цивільного, що є яскравим підтвердженням небезпеки, з якою щодня стикаються мешканці прифронтових регіонів.
За словами Дмитра Лубінця, одним із ключових інструментів захисту українців за кордоном має залишатися механізм тимчасового захисту. Цей статус повинен діяти до повного завершення активних бойових дій в Україні та насамперед поширюватися на найбільш уразливі категорії громадян: багатодітні родини, людей з інвалідністю та літніх осіб. Проте тривале перебування за кордоном створює нові виклики. Що довше триває війна, то глибшою стає інтеграція українців у європейські суспільства. Діти йдуть до місцевих шкіл, дорослі знаходять роботу, вивчають мови та купують житло. Це створює серйозний ризик того, що значна частина мігрантів ніколи не повернеться на батьківщину.
У той час як гуманітарні та демографічні виклики вимагають негайних рішень, ключем до повернення мільйонів українців залишається встановлення тривкого миру. Українська влада намагається використовувати різні інструменти для тиску на агресора та пошуку шляхів завершення війни. Ми пам’ятаємо, як розвивалася кулуарна дипломатія: як Зеленський намагався вийти на прямий контакт з Путіним через Абрамовича, що демонструє складність і залаштунковість переговорних процесів, спрямованих на зупинення кровопролиття. Проте без чітких безпекових гарантій та припинення терору цивільного населення жодні політичні домовленості не змусять людей повернутися до зруйнованих міст.
Для України втрата такої кількості працездатного населення та молоді є критичною. Дефіцит кадрів уже відчувається в багатьох галузях, а після війни потреба у людському ресурсі для відбудови країни буде колосальною. Окрім внутрішніх економічних факторів, українські біженці стикаються з посиленням тиску за кордоном. Європейські країни поступово скорочують програми фінансової допомоги та посилюють міграційне законодавство. Зокрема, у деяких країнах почастішали випадки відмов у наданні притулку, що змушує людей шукати інші варіанти легалізації або переїжджати до інших держав.
Вирішення цієї кризи потребує скоординованих дій як українського уряду, так і міжнародних партнерів. Україні вже зараз необхідно розробляти комплексну стратегію повернення громадян, яка включатиме не лише гарантії безпеки, але й економічні стимули: доступне житло, робочі місця, пільгове кредитування для бізнесу та спрощену інтеграцію дітей у вітчизняну систему освіти. Без дієвих кроків у цьому напрямку демографічна криза може стати перешкодою для успішного відновлення країни у повоєнний період.