Він народився на Чернігівщині, молодість провів у Донецьку, а останні роки — у прифронтовому селі. Виїхав, коли вже не залишилося нікого
На новому подвір’ї вранці він першим ділом відчиняє двері курятника — і гукає: «Тю-тю-тю-тю». Кури ще бояться, місце незнайоме. Поруч крутиться Жулька — маленька собака, яка прожила у нього півтора року й виросла на очах. Кинути було жаль. Взяв із собою.
Чоловік виїхав із прифронтового села на Донеччині — останнім із усіх, хто там лишався. На старому ВАЗі він відвіз усе майно, яке встиг забрати з батьківської хати: холодильник, пральну машину, два мішки картоплі на посадку і зерно для курей. Машина зламалася просто в Києві — зупинилась посеред вулиці. Поліцейські не просто допомогли — причепили авто на трос і провезли крізь місто з мигалками. «Сиджу — барин», — сміється чоловік.
«Дорогою зупинився — дорогу не знав. Підходжу до машини, питаю, як проїхати на Умань. Він виходить, дістає тисячу гривень і дає мені. Я кажу: не треба, гроші є. Дивлюся — він заплакав. А потім бачу: у нього хрест. Батюшка, мабуть. Виліз із машини, наздогнав мене, всунув у кишеню»
Його біографія — як зріз цілого покоління. Народився на Чернігівщині, у Носівському районі, село Камінь. Закінчив десять класів, переїхав до Донецька, вивчився на зварювальника, служив в армії на Уралі, побував на космодромі. Осів у Харцизьку.
24 лютого 2022 року він збирався їхати на похорон матері. Виїхав на трасу — і побачив танки. Розвернувся. На похорон так і не потрапив. Батько помер раніше — у червні, за місяць після останнього приїзду сина, який щовесни приїжджав орати город.
«Я останній»
Двоюрідного брата вбило міною біля вуликів — голову відірвало. Дрони палять хати. Людей убивають. «Вже нікого нема. Я останній» — каже чоловік без надриву, майже спокійно.
Тепер він облаштовується на новому місці. До Великодня прибирає подвір’я, садить городець, привезену картоплю вкрив від морозу. Каже: хоча тут усе є — не треба було нічого везти. Але везти було що. І головне — було кого.