Повітря тут солоне і важке, ніби з іншого часу. Колись сюди їхали як до останньої надії — з хронічним болем, після травм, у пошуках шансу повернутися до нормального життя. Тепер — лише тиша, розбиті вікна та порожні коридори. Автор YouTube-каналу «Пригоди з Маузером» відвідав Куяльницьку грязелікарню в Одесі і зафіксував стан місця, яке буквально розсипається на очах.
Від першої грязелікарні до залу
Куяльницький лиман — найнижча точка України і одне з найзнаменитіших курортних місць країни. Перша грязелікарня тут з’явилась у 1833 році під керівництвом Ераста Андрієвського і швидко здобула визнання в тогочасному медичному середовищі. Лиман перетворився на справжній культурний і лікувальний осередок.
Нова грязелікарня — той самий великий комплекс, який можна побачити сьогодні, — була побудована архітектором Талвинським між 1890 і 1892 роками. Для тієї епохи це був блискавичний темп будівництва: два роки на цілий лікувальний квартал з повною інфраструктурою. Чотири крила, чотири внутрішніх двори, чотири башти, симетрична архітектура — і «Імператорський зал» у центрі, де за легендою відпочивав Микола I, який приїжджав відвідувати поранених солдатів Першої світової.
Лімонна назва «Куяльник», до речі, має дві версії походження: від тюркського «кунлик» — густий, через надзвичайно щільну від солі воду, або від слов’янського слова «пристань» — адже до XIV століття це місце було зручною гаванню.
Зруйнована дамба і відродження
Під час Другої світової лікарня зазнала серйозних руйнувань. У 1941 році радянські війська, відступаючи з Одеси, підірвали дамбу Хаджибеївського лиману: потік висотою до півтора метра затопив усе аж до другого поверху. Вже після перемоги, з 1947 року, курорт почав відроджуватися і пережив черговий розквіт.
У радянські часи Куяльник перетворився на загальносоюзну здравницю — путівки видавали підприємствами, людей направляли масово, ніхто особливо не питав «хочеш чи ні». Комплекс був розрахований на тисячі пацієнтів одночасно: десятки відділень, ванни, гідромасаж, газогрязьове лікування, навіть ректальні тампони з лікувальним брудом.
Механізація, яку з’їла сіль
Особливість Куяльника — надзвичайно розвинена на свій час механізація. Лікувальний бруд подавався по трубах прямо до процедурних кімнат за допомогою поршневих насосів з підвалу. Розгалужена система аквідуків відводила відпрацьовану грязь. Потужні пральні машини обробляли білизну. У підвалах — цілий лабіринт трубопроводів, арочних переходів та резервуарів.
Проблема в тому, що вся ця механізація зроблена зі сталі, а Куяльницька сіль — безжальна. Вона летить у повітрі, проникає всередину цегли, роз’їдає бетон, перетворює метал на порох. Навіть нержавіюча сталь в таких умовах кородує. Бетонні перекриття обвалюються самі по собі — не від ракет, а від ерозії. Три з чотирьох башт вже зруйновані. Всередині деяких приміщень ростуть дерева.
Що лишилось і чому це гине
Сьогодні санаторій «Куяльник» продовжує приймати пацієнтів, але лише в одному сучасному корпусі — цього вистачає для всіх охочих. Великий старий лікувальний комплекс стоїть порожній уже близько семи років. За цей час він занепав катастрофічно.
Причина, за словами автора, не лише в байдужості — вона й у ринковій логіці: утримувати гігантський комплекс заради невеликої кількості пацієнтів просто нерентабельно. Радянська модель «всіх — на лікування» зникла разом із Союзом, а ринок грязелікування в Україні так і не відродився у достатніх масштабах.
Під час дослідження автор знайшов у напівзруйнованих кімнатах журнали аналізів якості лікувального бруду від 2004 і 2008 років, медичний звіт санаторію за 1906 рік з переліком лікованих захворювань, річний медичний звіт за 1970-й — і навіть флакон АСД-фракції, запах якої, за його словами, нагадував «концентрований запах трупа».
«Це місце, яке могло б рятувати людей, яке могло б працювати і жити, — підсумовує автор. — Але зараз воно майже на межі забуття. Повільно згасає, як гасова лампа без палива. Та поки ми пам’ятаємо про Куяльник, у нього ще є шанс».