П’ять країн Альянсу офіційно відхилили ініціативу генерального секретаря НАТО Марка Рютте щодо виділення 0,25% ВВП на військову допомогу Україні, про що повідомляє The Telegraph. Цей крок ставить під загрозу стратегію сталого фінансування Сил оборони, яка мала бути закріплена на майбутньому саміті в Анкарі.
Ідея Рютте полягала у створенні передбачуваного механізму допомоги, де кожна країна-член НАТО мала б спрямовувати чіткий відсоток свого ВВП на потреби Києва. Проте реальність виявилася значно складнішою: Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія та Канада виступили проти, заблокувавши консенсус. Це рішення викликало глибоке занепокоєння серед держав, які вже зараз надають значні ресурси. Для порівняння, успіхи та втрати на фронті чітко демонструють, наскільки критичною є стабільність постачань: про це детально йдеться у матеріалі про динаміку бойових зіткнень та виклики для Сил оборони.
Аналітики зазначають, що країни, які блокують ініціативу, часто посилаються на власні бюджетні обмеження. Наприклад, Велика Британія, попри свою вагому роль, поки що обмежується виділенням близько 0,1% ВВП. Водночас менші союзники, зокрема країни Балтії, Польща та Північної Європи, вже досягли або перевищили позначку в 0,25%, демонструючи значно вищий рівень політичної волі.
Ця ситуація підкреслює глибоку кризу всередині Альянсу щодо бачення майбутнього безпекової архітектури в Європі. Коли великі економіки ЄС та G7 гальмують системні рішення, це ставить під удар не лише обороноздатність України, але й єдність усього західного блоку. Подібні розбіжності виникають не вперше — раніше експерти вже наголошували, що фінансова криза солідарності стає серйозним бар’єром для перемоги над агресором. Наразі НАТО опинилося у пастці власної процедури: для ухвалення глобальних рішень потрібна згода кожного, а відсутність консенсусу перетворює важливу безпекову ініціативу на декларативний документ без реального наповнення.
Ситуація вимагає термінового перегляду підходів до підтримки. Якщо великі держави не змінять курс, Україна буде вимушена шукати додаткові механізми забезпечення фронту, покладаючись переважно на коаліцію менших, але більш рішучих партнерів, які усвідомлюють, що безпека Європи кується саме на українських теренах.