За останні п’ять років до Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства було внесено понад 1,1 мільйона заяв, як повідомляє Опендатабот. Хоча офіційна статистика демонструє кількісне зниження зареєстрованих звернень, соціальна проблема залишається гострою, вимагаючи ретельного аналізу безпекової ситуації в умовах війни.
Протягом перших місяців 2026 року було зафіксовано 19,7 тисячі звернень. Порівняно з піковим 2021 роком, коли реєстрували понад 284 тисячі випадків, цифри виглядають меншими, проте аналітики вказують на зміну структури злочинів. Постраждалими у 80% випадків залишаються жінки, проте частка насильства щодо дітей зросла з 2% у 2021 році до 6% у 2026-му. Це свідчить про глибокі деформації в соціальному середовищі, спричинені стресом, тривалим перебуванням у зоні бойових дій та економічною нестабільністю. Подібні трагедії, на жаль, стають частиною нашого сьогодення, нагадуючи про те, як інтенсивність боїв зростає, паралельно виснажуючи психологічний ресурс цивільного населення.
Регіональна мапа насильства залишається відносно стабільною: четвертий рік поспіль лідерство за кількістю звернень утримує Дніпропетровщина. Слідом за нею йдуть Одеська та Вінницька області. Водночас позитивні зрушення помітні у Чернігівській області, де кількість звернень скоротилася вшестеро. У Києві та на заході країни, зокрема у Львівській області, також спостерігається зниження показників.
Важливо розуміти, що зниження офіційних цифр не завжди означає реальне покращення ситуації. Часто це пов’язано з тим, що жертви насильства через міграцію або психологічні травми не звертаються до правоохоронних органів. Умови воєнного часу вимагають від держави нових підходів до профілактики насильства. Питання безпеки всередині країни стали такими ж пріоритетними, як і боротьба на фронті. Кожен зафіксований випадок — це виклик для соціальних служб, які мають оперативно реагувати, щоб не допустити повторення кривавих інцидентів. Протягом цього року 2757 чоловіків також стали жертвами домашнього насилля, що вкотре підтверджує: проблема не має гендерних чи територіальних обмежень. Суспільство потребує комплексних рішень, а не лише сухої статистики. Реформа системи захисту постраждалих та посилення відповідальності за фізичне та психологічне насильство повинні стати пріоритетом для урядовців найближчим часом.